Т. Шевченко

Славуті, починається творчість нашого геніального поета. Реве та стогне Дніпр широкий. . . – це не опис природи, а символ, ідея України. Остання путь Кобзаря до Чернечої гори, де доля і Бог призначили йому місце для вічного спочинку від земних турбот, відбулось у травні 1861 року.
Літературознавець.
Роздумуючи, як і кожна людина, про час свого відходу, Шевченко в останній поезії, написаній 14 лютого (за старим стилем) 1861 року, у петербурзькій майстерні Академії мистецтв, без найменшого пафосу, без містики, якось аж навіть буденно, напівжартома звертався до своєї музи:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать.
Поет ніби передбачає свій останній шлях:
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу. . .
Далі висловлене сподівання ще раз побачити Дніпро та Україну, а ще надія на вічну память у серці свого народу, на вічне духовне життя – у Слові.
Наступного дня поет дописує свої останні рядки. Їх настрій життєрадісний, без страху смерті. Він бачить себе вже там, за межею:
. . . . над Стіксом, у раю,
неначе над Дніпром широким,
в гаю – предвічному гаю. . .
Екскурсовод.
Почнімо екскурсію на набережній Дніпра, біля недавно відбудованої церкви Святого Різдва, де у травні 1861 року кияни прощалися з Тарасом. Символічно, що панахида по ньому відбулася у церкві, збудованій і освяченій саме 1814 року, коли в селі Моринцях у сімї кріпака народився хлопчик, якого назвали в честь великомученика Тарасія.
У 1934 році варвари ХХ століття знищили церкву Різдва, а водночас і Михайлівський собор. Але, хвала Богу, у рік 190-ліття від дня народження поета її відбудували.
Літературознавець.
Звернімося до книги Михайла Чалого, інспектор