Т. Шевченко

дного краю, до цих берегів, до ріки, що стала символом і долею народу та його поетів.
Ближче до Канева, де Дніпро повертає ліворуч (гляньмо на карту), на лівому березі колись стояло мальовниче село Андруші.
Літературознавець.
Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші. . . – писав Тарас з Новопетровського укріплення в листі до свого друга переяславського лікаря Андрія Козачковського. В його памяті зринав 1845 рік, коли він разом з приятелем тут мандрував:
Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору? Вспомните тот чудесный вечер, ту широкую панораму и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, Переяславский собор.
Екскурсовод.
Тепер села Андруші немає. Його назавжди залило штучне Канівське море. До нас дійшли прекрасні акварелі, на яких художник зобразив це село. Того ж року Шевченко відвідав сусіднє з Андрушами село Трахтемирів. Спогади про цю незабутню мандрівку не раз спливали в його памяті, минулі щасливі дні він бачив навіть у снах.
Літературознавець.
Це відбилося і в поезії Сон, написаній 1847 року в Орській кріпості:
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої. . .
Екскурсовод.
Коли везли Шевченка на пароплаві, душа його, мабуть бачила квітучі сади, ці любі колись його серцю місця і раділа, що тіло повертається в рідну землю. Поволі, як сотні років тому, Дніпро несе свої води до Чорного моря. . . Відчуття вічності особливо проймає мандрівників уночі, коли над фіолетовими горами сходить місяць, на воді сріблиться місячна доріжка, а високо вгорі мерехтить Чумацький Шлях, своєрідне продовж