Т. Шевченко

ебендя сідає на лаву. Виходить Лілея в білій сорочці та з розпущеним волоссям).
Лілея. За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодою вбили?
(Лілея входить до Перебенді. З дитиною на руках проходить Катерина)
Катерина. (сама до себе)
Утік!. . . нема! Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!. . дитя моє!
Де дінусь я з тобою?
Москалики! Голубчики!
Візьміть за собою. . . візьміть його. . .
Бо покину. Як батько покинув.
(Катерина відходить до інших. Виходить Наймичка)
Наймичка. А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися. . .
Та щось тяжко стало!
(Заходить Марко)
Марку!
Прости мене! Я каралась!
Весь вік в чужій хаті. . .
Прости мене, мій синочку!
Я. . . Я твоя мати.
Читець 1. Скалічені старі руки
До Бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина виглядала. . .
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить.
(Відходить до інших. Входить козак)
Козак. Україно! Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.
(Усі герої стають біля портрета Шевченка)
Читець 2. Слався, Тарасе великий,
Столунно, стосвітно.
Слався у душах і думах
На вільній землі.
Час тріумфальний стомовним
Гряде Заповітом
Свято в родині твоїй немалій.
Читець 3. ЗАПОВІТ
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
š
œ
$
6
t
Š

Ö
"
$
r
t
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу