>стрічатиме нас деревце,
посаджене в юності нами.
І знову останнім листком
воно затріпоче над нами
і стане останнім містком
в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира,
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо - і
ніяк не доїдем до мами.
Малесенька, малюсінька, маненька,
одним одна, самісінька-сама,
на яблуньці розкрила дзьобик брунька,
а навкруги — куди не глянь — зима.
Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги! А брунька — за своє:
лишень розкрила дзьобик — і щебече,
витьохкує, цвірінькає, кує.
Та все про те, що літо – недалечко.
Про те, що дзьобик — це іще не все:
крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
в якому вона яблучко знесе.
НА ВІДСТАНІ СЛЬОЗИ
На відстані сльози
осінній сад стоїть,
одним один листок
шумить мені у ньому.
Шумить мені листок,
погойдується віть,
вітаючи мене
з поверненням додому.
На відстані сльози
над полумям рудим
стоїть холодний дим
до самого до неба.
Холодний і гіркий
іде у небо дим.
Теплішого мені
й солодшого не треба.
На відстані сльози
ідуть за днями дні,
одним одне вікно
горить мені між ними.
Горить мені вікно
у рідній стороні,
щоб я не заблукав
між вікнами чужими.
На відстані сльози
ковтаючи слова,
кладу своє лице
у мамині долоні.
І хай мені у них
життя моє сплива.
Не сплинули б вони,
від сліз моїх солоні.
Там, де степ
хвилями ковили
перехлюпується у море,
там, де море
собою підсинює
сивий степ,
будь-який знак на піску
читається,
як memento more.
Так чит
Страницы: << < 9 | 10 | 11 | 12 | 13 > >>